• CENTER  OF RELIGIOUS SCIENCE RESEARCH AND INTERNATIONAL SPIRITUAL RELATIONS
    CENTER OF RELIGIOUS SCIENCE RESEARCH AND INTERNATIONAL SPIRITUAL RELATIONS
  • ЦЕНТР РЕЛИГИОВЕДЧЕСКИХ  ИССЛЕДОВАНИЙ И МЕЖДУНАРОДНЫХ ДУХОВНЫХ ОТНОШЕНИЙ
    ЦЕНТР РЕЛИГИОВЕДЧЕСКИХ ИССЛЕДОВАНИЙ И МЕЖДУНАРОДНЫХ ДУХОВНЫХ ОТНОШЕНИЙ
  • ЦЕНТР РЕЛІГІЄЗНАВЧИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ТА МІЖНАРОДНИХ ДУХОВНИХ СТОСУНКІВ
    ЦЕНТР РЕЛІГІЄЗНАВЧИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ТА МІЖНАРОДНИХ ДУХОВНИХ СТОСУНКІВ

Інтерв’ю зі священиком УГКЦ, доктором богослов’я о.Богданом Тимчишиним

Під час всенародної прощі до Святої Софії у Римі (13-15.10.2012), що була зорганізована УГКЦ, Скубко Леся (співробітник Центру релігієзнавчих досліджень та міжнародних духовних стосунків) взяла інтерв’ю у священика УГКЦ, доктора богослов’я о. Богдана Тимчишина.

 

2012_10_15_vizit_to_sofiya_interviewБіографічна довідка:

1996 р. - закінчив з відзнакою (золота медаль) Ставчанську середню школу.

1996-2001 р. - навчання в коледжі Св. Василія Великого у м. Стемфорді, Конектікут (США) за спеціалізацією філософія, де  здобув диплом бакалавріату з філософських наук (ВА). З 2001 р. починав викладацьку роботу на катехитичних курсах.

2001-2004 рр. - богословське навчання в семінарії університету Св. Йосифа у Йонкерсі, Нью-Йорк (США), де здобув бакалавра з богословських наук (SТВ) та "Master of Divinity" (MDiv). 

2004 р. - розпочав навчання в Римі (Італія) у Папському Університеті ім. Св. Томи Аквінського (Анджелікум) на богословському факультеті за спеціалізацією "Моральне Богослов'я". На протязі двох років навчання у ліценціaтській програмі виконав всі необхідні академічні умови, щоб бути допущеним до написання та захисту наукової праці. 8 червня 2006 року успішно здав загальний істит та блискавично захистив наукову працю, тим самим здобувши ліценціят (STL) з Морального Богослов'я з відзнакою "Magna cum Laude".

Будучи натхненним творами Митрополита Андрея Шептицького і бачачи проблему сьогодення, а саме занепад християнської родини та й який скарб залишив великий Митрополит на цю тему, продовжив навчання у вищезгаданому заклад в докторантурі (2006). Наукове дослідження за темою: "Християнська родина в Богословській думці Митрополита Андрея Шептицького". У 2010 року захист відбувся на відмінно зі здобуванням вченого ступеня доктора морального богослов’я з відзнакою "Suma cum Laude".

Ми зберігаємо авторський стиль викладу.

 2012_10_15_vizit_to_sofiyaС.Л.: Розкажіть, будь ласка, про себе?

Т.Б.: Мене звати о. Богдан Тимчишин. Я є головою Комісії УГКЦ у справах родини, викладачем Катехитично-педагогічного інституту Українського Католицького Університету у Львові.

С.Л.: Що саме викладаєте?

Т.Б.: Моральне богослов’я.

С.Л.: Отже у вас велика історія навчання. Ви знаєте багато мов? Чотири  якнайменше?

Т.Б.: Так. Англійська, італійська, українська, польська.

С.Л.: Ми з Вами знаходимось у прощі. Розкажіть, будь ласка, про історію цього явища в християнстві?

Т.Б.: Розуміння прощі, паломництва – воно є таким давнім як саме християнство, тому що людина завжди зверталася до Бога. Бачимо, що паломництво пов’язане не лише  з християнством, але згадується ще у Старому Завіті, тому що люди завжди хотіли бути у присутності Господа Бога, пізнати ближче стосунки з Ним. Тобто в якійсь мірі усамітнися для того, щоб відійти від цілого світу, але стати ближчими до Бога, щоб з Ним можна було розмовляти. І отже, якщо подивитися на це явище, як воно набуває свого розвою, як починає поширюватися проща - вона іде до того, що людина відрікаючись на певний період  часу самої себе, тих справ, якими займається, бере на себе обов’язок жити тим іншим життям, яке пропонує проща. Для того, щоб мати змогу вернутися назад  до стосунків з Богом. Щоб пройти прощу, людина йшла завжди з якимсь духівником, йшла з якимись наміреннями, йшла з тим, що її спонукало до цього піти. Багато йшли щоб подякувати Богові за той дар, який він давав в житті, багато хто йшов, щоб випросити прощення за свої вчинки, що були скоєні, багато йшли, щоб випросити у Бога щось інше. Тому проща, якщо говорити про загальне її значення, є дуже широким поняття. Одночасно дивлячись на історію походження прощі, бачимо, що вона розповсюджена по цілому світі. Щоб її трошки «звузити», прив’язати це явище до нашого українського народу, то можна сказати, що вона виникає і стає дуже поширеною в нас, в Україні відтоді, як в нас стало християнство. Саме тоді люди почали пізнавати глибше Бога, і коли це сталося – Бог почав об’являтися людині через ті чи інші об’яви, які ставалися і в нашій Україні. Бачимо, що тоді прощі почали здійснюватися до святих місць і люди масово йшли, роблячи якусь жертву у своєму житті, щоб стати ближче до Бога. Навіть наша класична українська література освітлює таке явище як проща. Наприклад, у «Кайдашевій сімї» гарно описується те, як робиться паломництво до Києва, до Лаври. Бачимо, що так само прощі відбуваються і на заході країни – до Зарваниці. Люди завжди йдуть, щоб дати свою шану і подяку Богородиці і щось попросити у неї. Такі прощі відбуваються і до Почаєва, де знов ж таки заступництво Богородиці багато зробило для нашого народу. Саме слово «проща» походить від слова прощати, де я міг би простити самому собі, простити іншому і одночасно сподіваючись на те і вірячи в те, що Бог простить також і мені.

С.Л.: Отже це відновлення стосунків між людиною і Богом? І треба прибрати все, що є перепоною для цих стосунків?

Т.Б.: Так. І чому власне відбувалася проща? Чому людина мусила вийти за межі свого будинку? Це тому, що дуже часто ми прив’язуємось до тих речей, які є кругом нас. І коли ми тільки відходимо і особливо коли не знаємо куди йдемо – це вже починає для нас створювати якийсь дискомфорт. Чому? Тому що ми не знаємо, що нас там чекає. А власне в цьому і полягає ця проща: щоб поглянути на цю красу, яку Бог сотворив, а одночасно зрозуміти те, що ця краса є пов’язана з тим, що ми мусимо теж щось віддати.

С.Л.: Якусь жертву теж принести?

Т.Б.: Так. Властиво це є та жертовність людини, яка зустрічається з певними труднощами і намагається це пережити по-християнськи, пережити це дійсно з Богом. Кожна людина є різною, відмінною, має різні погляди, зацікавлення. Дуже часто стається, коли у прощу попадають дві різні особи, здається неможливо, з першого погляду, зав’язати якісь стосунки. Але коли людина йде з метою здобути Бога і інший йде з тою ж метою, тоді воно починає набирати зовсім іншого значення, воно починає бути тим правдивим розумінням прощі, де людина жертовністю свого часу, своїх поглядів здобуває найбільше – здобуває Бога, шукає тої присутності Бога.

С.Л. Якщо узагальнити, або виділити, наприклад, три основні складові прощі, якими саме вони є?

Т.Б.: Найперше, що є важливим – це намір. Без цього людина не може ніяк. Тобто вона мусить свобідно, непримушено обрати ту прощу. Це найперше і найважливіше, що є. Зробити собі постанову, що можливо мені буде важко, можливо будуть зустрічатися труднощі, але я буду розуміти це як людина і намагатися їх обминати, буду прикладати до того зусилля. Не просто сподіватися на Бога, але, зі своєї сторони, робити те, що я можу зробити. Це є перше.

Друга річ, це коли людина ступила безпосередньо на шлях прощі. І найважливішим на цьому шляху прощі є молитва. Це те правдиве розуміння молитви, котре полягає в тому, що молитва є діалогом з Богом. Тобто де людина, особа спілкується з Богом, говорить до Нього, промовляє, але одночасно слухає, що Бог хоче сказати їй. В такому контексті це є найважливішим для людини.

С.Л.: Отже це шлях до діалогу, можливо втраченого?

Т.Б.: Так. Тому що, знов ж таки, через те, що людина прив’язана до буденності, дуже часто вона забуває про ці стосунки, забуває на те щоб поглянути, що Бог дає. А коли вона відходить – починає Його зустрічати, найперше в створінні, яке Він сотворив. Це друге – молитва, розмова з Богом.

На кінець третє – це є бути відкритим до зміни, бути відкритим до того, що Бог мені подає, я маю змінитися, я маю з покорою прийняти це. Я маю бути відкритим до того, що будь що, навіть те, що мені не подобалося, або я мав інший погляд – я маю його сприйняти. Сприйняти тому, що воно змінює моє життя. Знаєте, не може сонце засіяти, якщо є хмара. Щоб хмара зійшла – мусить вітер подути. Так само і проща, вона мусить бути в нашому житті тим вітром, котрий розганяє хмари. І тоді людина відкривається, але найперше це є прощення. Прощення, як я вже казав, іншій людині, а коли вже прощає іншій, тим самим прощає сама собі. Бо дуже часто в нашому житті ми просимо у Бога прощення, хочемо, щоб Він нам все простив. І Бог нам це прощає. Бо Він чітко і ясно про це говорить, бо каже, що коли ти покаявся – ти є прощений. Пригадаємо зі Святого Письма жінку, яка була в блуді, Бог каже до неї, що їй прощаються її гріхи, щоб вона йшла і не грішила і сама собі простила так само. А власне ми так само, як та жінка не хочемо собі простити, навіть, коли Бог нам простив. І ось ми повинні простити іншим і через те простити собі. І так Бог прощає кожного з нас.

С.Л.: Як у молитві «Отче наш», яка є дуже потужною, бо коли людина вимовляє ті слова «і прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим…» а в своєму серці це не зробила, не простила, вона дуже ризикує…

Т.Б.: Так, закликає сама на себе прокляття.

С.Л.: І, навіть, коли людина промовляє цю молитву, не перебуваючи в ній, не усвідомлюючи всю відповідальність, якщо немає розуміння того, що вона каже – закон все одно діє. Якщо на словах «як і ми прощаємо» вона не змогла простити якійсь іншій людині, тоді їй так само не проститься. А вона не розуміє, чому немає прощення, чому нічого не змінюється в її житті - вона ж «правильно» молиться?  Отож повинно бути дуже велике усвідомлення та відповідальність, коли промовляються ці слова.  І скільки б разів людина їх не повторювала – завжди повинне  говорити її серце, щоб зцілювалась її душа. Я так розумію.

Т.Б.:  Так. Кожна наша молитва повинна бути так, ніби вона в перший раз сказана і в останній раз сказана. Бо то є зустріч, яку ми маємо зі своїм творцем Господом Богом.

С.Л.: Вчора під час поїздки до Святої Софії Ви дуже цікаво розповідали про життєвий шлях Йосифа Сліпого. Можна трохи розповісти про ту велику працю, яку мусив почати і завершити Патріарх Йосиф (Сліпий) тут у Римі, на італійській землі?

Т.Б.: Властиво ця проща УГКЦ, яка відбувалася зараз, була подякою Богові за дар життя нашого Блаженнішого Патріарха Йосифа Сліпого. Він особа велика і могутня, тому що перейшовши через такі нелегкі часи і випробування, які він мав на засланні (Сибір) і пізніше, з чим він стикнувся, щоб провадити Церкву (котра була жива, але була прихована десь на своїй матірній землі в Україні), то він мусив дбати про те, щоб вона дійсно була і мала про що піклуватися. Тому Йосиф Сліпий став свідченням, живим свідком для тих, хто був понівечений, пригноблений і страждав в українській землі. Коли він приїхав до Риму (це сталося після того, як його визволили з заслання), було поставлено умовою, щоб він нічого не казав, не свідчив про те, що діється в Радянському Союзі. Але Йосиф Сліпий розумів, що ця мовчанка призвела би до того, що це не відображало би дійсності. Бо людина є завжди покликана до того (Бог її покликав), щоб відображати Бога. І він хотів властиво це показати, розказати. Розуміючи те, будучи однією особою, він все ж таки не дивився на те, що він є обмежений. Він знав, якщо на це є воля Божа, то справа буде далі йти, справа буде процвітати. І отже він починає у Римі розбудовувати маленьку Україну. Розбудовувати його зумовлюють ті люди, які були разом з ним на засланні. І так він починає будувати, складає розбудову величного храму Собору Святої Софії, Собору Божої Премудрості. Цей храм мав би повстати і повстав як свідчення тих живих душ, від яких надходить сяйво та блиск, хоча вони є обмежені стінами храму. Коли заходимо у храм, Собор Святої Софії, ці мозаїки, які складені з того золоту – вони не просто виблискують, вони проникають в наші душі. А коли виходимо з Собору – бачимо цей сірий колір, котрий десь нас обмежує. Це був задум Йосифа Сліпого: показати, що, скільки б не обмежували людину,  її віра є завжди живою в середині. І хто б не намагався її ув’язнити – вона завжди буде жити. І отже так само і ми, дякуючи Богові за дар життя Блаженнішого Патріарха Йосифа Сліпого, поїхали на цю прощу, щоб дійсно подякувати, примиритися з собою, примиритися з іншими і просити Бога, через заступництво Патріарха нашого, щоб він дарував добре життя для нашого українського народу. Бо зараз той час, коли ми стоїмо перед виборами - молимо Бога, щоб він дійсно був над нашим народом, щоб допомагав і провадив наш народ у своїй Божій Премудрості. Щоб ця Премудрість дійсно була над нашими керівниками, щоб дійсно Бог давав добро і благословення через працю тих людей, які пожертвувалися до цього. Постать Йосифа Сліпого вселяє ту віру і надію, що можливо все зробити. Він, на той час не маючи нічого, зробив дуже багато. Найперше те, що підняв дух кожного, тому, що ті українці, які були поза територією Радянського Союзу, в поселеннях у Канаді, США, Аргентині, Бразилії, він усіх відвідував, він усім казав, що зараз ми в підпіллі, можливо ми зараз є в катакомбах, як первісна церква, але треба пам’ятати, що, якби не було це довго, прийде той час, коли ми повстанемо і будемо дійсно мати цю свободу. І так сталося, Бог дав, щоб ми перейшли це терпіння, перейшли ці страждання, щоб стати сильними, бо, напевно, що сталь стає  сильніша у вогні. Так само і наша Церква мусила перейти через це витримування, щоб бути міцною, щоб ці люди, які були нашими українцями, показали для нас приклад, будучи тими свідками віри для майбутнього покоління. Щоб і ми, маючи гідних наслідників у особі, навіть, Патріарха нашого Йосифа Сліпого, були також такими стійкими і вірними в тому, що вони показували для нас. Йосиф Сліпий з малого зробив багато: збудував Собор, який став свідченням єднання всіх українців, але він і збудував собор наших душ по цілому світі, зібрав їх воєдино.

С.Л.: То він перший, хто почав це робити?

Т.Б.: Так, він перший, хто почав це робити.

С.Л.: І його місія полягала в тому, щоб зібрати українців і Церкву зробити єдиною? 

Т.Б.: Так. Бачите, в 1946 році відбувся псевдособор. Що сталося на цьому псевдособорі? На ньому були присутні тільки ті священики, які були залякані. Ми не можемо судити, чому вони це зробили. На цьому псевдособорі не було ні одного єпископа. Він відбувся дуже швидко і що саме відбулося? Проголошення того, що УГКЦ самоліквідується, а тим же самим приєднується до лона Російської православної церкви. І ті люди, котрі виїхали за кордон, вони нічого  не знали, бо цього не писали в газетах і не висвітлювали по ТБ, доходили тільки слухи і ніхто не знав як їх трактувати. Вони були розгублені і не знали, що робити, кому вірити, тому що говорили про собор, але ніхто не казав, що там не був присутній жодний з єпископів. І ось Йосиф Сліпий виходить з ув’язнення, приїжджає до Риму і це для них стає живим свідченням того, що Церква – жива, що не було ніякого возз’єднання, що це було тільки приниженням, для того, щоб її знищити. І тому Йосиф Сліпий стає тим першим подвижником, якого люди слухають, у кого вони запитують, і кому  вони вірять. Він завжди казав, що наш український народ є благословенним, тому що він є патріотичним, і що заради свого народу, ідеї нації, він готовий відкритися на це. І тому Йосиф Сліпий, розуміючи це, бере і використовує  для того, щоб підняти наш народ, сказати, що можливо ми є пригніченими, але все ж таки ми є вільними. Як би нас не намагалися ув’язнити – ми є вільними. Десь в цьому ми можемо переконатися через ті голодомори, які створювалися штучно, через ті переслідування, через те винищення, через ті переселення, які були. Бог дав нам силу це витримати. І Йосиф Сліпий воз’єднав як Україну, так і цілу діаспору воєдино.

С.Л.: Дякую, дуже цікава відповідь. І останнє питання: роль та значення цієї прощі для УГКЦ, України та кожної окремої людини?

Т.Б.: Напевно, що кожний з нас їхав для того, щоб подякувати Богові за дар Патріарха Йосифа Сліпого, але для кожного з нас це було особливим, тому, що приїхали люди з різних куточків світу. Ми, разом з вами, були свідками цьому.  Були люди і з Канади, Німеччини, Франції, Аргентини, Бразилії, Польщі, тобто з усіх сторін. З України було дуже багато паломників. І тому наша Церква тим самим засвідчує, що нема значення, де людина не є, де б’ється серце кожного українця, там Церква стоїть для  того, щоб подати йому цю духовну підтримку, щоб дати духовний супровід, щоб стати тим свідченням, що Бог і тут тебе любить і піклується про тебе. Можливо ця чужина стала новою домівкою для багатьох, але все ж таки ця віра наших прадідів залишається з нами і ця наша українська традиція, в якій ми виростали  – вона далі перебуває з нами. Для нас українців, для цілої УГКЦ ця проща була важливою, тому що поєднала і проголосила цілому світу, що ми є разом єдині.

С.Л.: Те, що започаткував Йосиф Сліпий, коли їздив по цілому світу, об’єднуючи українців і саме це їм казав, а тепер ми зібралися для того, щоб засвідчити, що його праця не була даремною, що українці в цілому світі є одним народом, так?

Т.Б.: Так. І інша річ те, що Блаженніший Святослав наш Патріарх проголосив, відгукуючись на голос Папи Римського Бенедикта ХVI, цей рік для нашої Церкви також роком віри. І через образ Патріарха Йосифа Сліпого показав, наскільки ця віра має бути живою, наскільки ця віра має бути життєдієвою, і наскільки ця віра має бути присутня в кожному християнинові.