• CENTER  OF RELIGIOUS SCIENCE RESEARCH AND INTERNATIONAL SPIRITUAL RELATIONS
    CENTER OF RELIGIOUS SCIENCE RESEARCH AND INTERNATIONAL SPIRITUAL RELATIONS
  • ЦЕНТР РЕЛИГИОВЕДЧЕСКИХ  ИССЛЕДОВАНИЙ И МЕЖДУНАРОДНЫХ ДУХОВНЫХ ОТНОШЕНИЙ
    ЦЕНТР РЕЛИГИОВЕДЧЕСКИХ ИССЛЕДОВАНИЙ И МЕЖДУНАРОДНЫХ ДУХОВНЫХ ОТНОШЕНИЙ
  • ЦЕНТР РЕЛІГІЄЗНАВЧИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ТА МІЖНАРОДНИХ ДУХОВНИХ СТОСУНКІВ
    ЦЕНТР РЕЛІГІЄЗНАВЧИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ТА МІЖНАРОДНИХ ДУХОВНИХ СТОСУНКІВ

Тематична бесіда про сучасний стан церкви: “Грошей не здали? Гріхів не відпущу”

У сучасній Церкві спостерігається бум заробітчанства

“Бабусю, а хто такий священик?” — не вгавала у маршрутці допитлива дівчинка років шести-семи. Хвилину подумавши, старенька відповіла: “Це посланець Бога серед людей”. А потім тихенько, про себе, додала: “Але справжніх священиків, від Бога, зараз мало”.

І це, на жаль, правда. Ось лише кілька останніх випадків, де основними “героями” стали отці і які шокували суспільство.

П'є, б'є та ще й матюкає

У лютому цього року увагу київських даївців привернув шикарний джип. Здавалося, для нього не існувало правил дорожнього руху — машину сильно “заносило” то в один бік, то в другий. “Складалося враження, що за кермом сидить не зовсім твереза людина”, — згадуватиме пізніше один із працівників ДАІ.

Коли джип зупинили, то звідти вийшов... панотець напідпитку. Вже згодом з'ясувалося, що це був священик Київської митрополії УПЦ МП Микола Клименко. Озброївшись добірною лайкою та кулаками, він просто почав лупцювати автоінспекторів та копати їхню машину.

Троє правоохоронців понад годину не могли з ним впоратися. Їм не залишалось нічого іншого, як замкнути агресивного священика в джипі та чекати на приїзд наряду міліції. За цей “гріх” священнослужителя усунули від служіння всього на три місяці.

“Та за подібне раніше спалювали чи на палю саджали, а тепер лише три місяці на спокутування? Якщо в нього в серці немає Бога, то перед ким спокутувати? Гнати його треба. Це — позорище!” — обурювалися в інтернеті прості українці.

Нема грошей, не поховаю

Надзвичайна історія, що сталася в селі Серники на Львівщині, про яку вже писав “Експрес”, мабуть, нікого не залишила байдужим. Місцевий священик (УГКЦ) Степан Палій відмовився поховати людину через нібито борг родини перед церквою у дві тисячі гривень. Місцеві жителі неодноразово звинувачували отця в поборах. Мовляв, без грошей — ні хрестин не буде, ні похорону. Бо в сільського священика гроші — понад усе.

Церковна комісія, що розслідувала скандальну справу Палія, дійшла висновку, що священик завинив. Його відіслали... на місяць замолювати гріхи в монастир.

А ще один отець, у селі Княжому Золочівського району на Львівщині, не побачивши у Страсну п'ятницю біля плащаниці нікого з вірян... забрав її додому. Мовляв, хотів провчити парафіян за таке ставлення до святині.

Чарочку — не проти, і жіночку — під бік

Не так давно й на Черкащині розгорівся скандал, у центрі якого теж опинився місцевий священик. Тридцятирічний служитель церкви жорстоко... побив пенсіонерку.

Гуркіт вхідних дверей та дзвін розбитого посуду — це все, що пам'ятає пані Лариса про візит до її оселі місцевого священика. Не встигла шістдесятирічна парафіянка привітатися зі своїм гостем, як панотець ударив її ногою в голову. Бідолашна довго не могла отямитися. Зустріч зі священиком-забіякою закінчилася для потерпілої численними забиттями, гематомами та струсом мозку. Згодом виявилося, що такі напади агресії в служителя церкви були вже не раз. Але тому нічого не було. Списали на хворобу.

Коли цей матеріал готувався до друку, то стало відомо, що чотирьох священиків Тернопільської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату позбавили сану за... перелюбство, пияцтво і поведінку, яка не сумісна зі саном священнослужителя. Здається, коментарі тут зайві.

Що ж коїться у Церкві?

Страшно подумати, за порадою та допомогою до кого щодня звертаються тисячі мирян. До отців-пияків та гультяїв? Чи свідчать такі непоодинокі випадки про кризу в Церкві?

Цю тему обговорюємо з Андрієм Юрашем, релігієзнавцем, доцентом Львівського національного університету ім. Івана Франка, та Ігорем Козловським, доцентом, керівником Центру релігієзнавчих досліджень та міжнародних духовних стосунків.

Бо відчувають безкарність

— Чому священнослужителі все частіше стають “героями” скандальних сюжетів? Який приклад пастві вони показують?

А. Юраш:  Церква — це не є щось абсолютно відірване від реалій та обставин життя. Вона — живий містично-людський організм. Містичний, бо на чолі стоїть Христос, Бог. Але складається Церква із живих, видимих членів — людей. І вони можуть бути різними, з усіма своїми слабкостями та перевагами.

Подібні випадки, що ви наводите, ставалися завше. Мені доводилося працювати в архівах кількох єпархій, деканатів, досліджувати життя Церкви ХІХ — початку ХХ століття. І я знаходив абсолютно схожі факти. Коли і громада була незадоволена священиком, і тому доводилося відповідати за свої дії. Були й спеціальні судові рішення. Інше питання, що ці факти далеко не завжди потрапляли в поле зору громадськості.

І. Козловський: Коли починалося релігійне відродження в країні (на початку 90-х років минулого століття), то бракувало священиків, людей, котрі могли б на тих чи інших парафіях стати духівниками. Тоді дуже багато людей прийшло до церкви просто з вулиці. Так-так. Вони не були підготовлені, не виросли як християни, не формувалися в умовах традицій. Усе, що вони взяли зі свого колишнього світу, принесли і до Церкви. Й залишилися такими ж, не змінилися.

Зараз такі священики використовують Церкву для своїх потреб, які є більше матеріальними, ніж духовними. І це позначилося на Церкві. Бо маса таких отців-заробітчан стала критично великою. Але найгірше те, що вони часто почуваються безкарними. І ця безкарність — то одна з рис, що характеризує сучасний стан Церкви.

— Даруйте, але ж священики вчаться не один рік і не два у семінаріях... Невже ще під час навчання не можна розпізнати, чи ця людина може бути справжнім душпастирем?

А. Юраш: Деякі священики, вочевидь, узагалі ніякої освіти не мають. І таке може бути. Тут є інший момент. Людина не завше розкривається в конкретному середовищі, маю на увазі семінарію. Там усе регламентовано, чіткі рамки, наставники. Інша річ, коли священик опиняється сам на сам з громадою. Не кожен може всі свої гріховні пристрасті, наміри, підсвідомі почування, котрі є в усіх, і в священика зокрема, підкорити. Дуже часто ці гріхи (і пияцтво, і жадібність, і немилосердя) виходять на поверхню саме на парафії.

Тому нині Церква має бути дуже відповідальною за своїх членів. Передусім за священнослужителів, підходити до їх відбору з удесятеро більшою відповідальністю та принциповістю.

— Багато випадків свавілля священиків залишаються непоміченими. Громада часто не вміє і не може “боротися” з такими, вибачте за порівняння, отцями-невігласами. Що робити?

А. Юраш: Абсолютно згоден з вами, що далеко не всі скандали, пов'язані зі священиками, потрапляють у пресу. Але переконаний, що громада — це сила. Якщо скарги парафіян на панотця у деканат, до єпископа, не дають результату, то варто діяти кардинально. Ні, не треба воювати. Можна не приходити до такого священика на службу місяць, якщо парафіяни вважають, що він ниций, користолюб. І він, упевнений, сам втече з парафії.

І. Козловський: Єпископ отримує інформацію найперше від кого? Та від самих же священиків. Добре було б, якби в нього була інформація з різних джерел.

У нашій Церкві вже багато років склалося так, що миряни, парафіяни були відокремлені від церковних справ і довіряли все тільки духовенству. Але так було не завше. Свого часу в українській традиції існували братства, які брали на себе обов'язки контролювати священиків, єпископів, щоб захищати свій духовний світ, його цінності.

Миряни мають зорганізовуватися в братства, щоб можна було порушувати питання перед духовенством. Аби це не були поодинокі виступи. Бо скаргу одного-двох парафіян можуть десь “загубити”, “заникати”. Інша річ, коли це скарга братства. Тоді Церква буде змушена дослухатися до своїх вірних.

Добра проповідь — це рідкість

— Чим можуть загрожувати Східним Церквам подібні скандали зі священнослужителями? Відтоком вірян, як це сталося у Західній Церкві?

І. Козловський: На це запитання відповім вам притчею. Один чоловік вирішив стати християнином. Його відмовляли, казали не йти хреститися до тієї церкви, бо там священик недостойний. Але він не послухався і все-таки пішов. Побачив, що священик дійсно недостойний. Але охрестився там. Коли його спитали — чому, то він відповів: “Якщо ця церква вже дві тисячі років стоїть, то, значить, там усе-таки є істина”.

Ми маємо розуміти, що благодать не залежить від священика. Благодать є від Бога.

Але, безперечно, такі прикрі прецеденти відштовхують людей від Церков, насамперед від ортодоксальних. Останнім часом в Україні шаленими темпами зростає кількість релігійних організацій. Їх у нас вже нараховується близько 40 тисяч. Такого не знала жодна країна Європи. І це свідчить про те, що наші громадяни все-таки тягнуться до чогось духовного, яке є поза матеріальним світом. Але, з іншого боку, — йдуть пошуки власне за межами ортодоксальних Церков. Для них це є певним сигналом, що потрібні реформи.

А. Юраш: Хочу наголосити, що дуже сильно зріс в останні роки загальний рівень парафіяльних спільнот. Раніше в сільській парафії мало хто міг здобути добру освіту, тому навіть священик, котрий пройшов якісь семінарські студії, об'єктивно міг бути лідером. Зараз інша ситуація.

На тлі підвищення загального рівня освіченості парафіян малоосвічені священнослужителі вже не можуть бути лідерами, провадити свою місію. Висловлю думку абсолютної більшості людей, коли скажу, що почути добру проповідь, навіть у міській церкві, де, як правило, — найкращі, найвідповідальніші кадри, можна вкрай рідко. Йде банальне переказування текстів з набором моралізаторського типу. А парафіяни хочуть почути тлумачення Святого Письма.

Ті, хто критично ставиться до Церкви, недарма звинувачують її в нездатності адекватно відображати теперішні реалії. Тому Церква може стати однією з причин посилення секуляризаційних тенденцій, які ми спостерігаємо в Європі.

Наведу приклад Польщі. Це поки що одна з найбільш релігійних країн світу. Але соціологи вже понад 10 років констатують там поступове та неухильне падіння релігійності. Якщо раніше релігійним було 94—95% населення, то зараз — на 6—7% менше.

Суспільство починає критичніше дивитися на Церкву. У Польщі духовенство звинувачують у тих же самих хворобах, що й в Україні. Та найголовніше — в інтелектуальній неспроможності дати належну відповідь людській душі на ті виклики, які вона відчуває сьогодні. Якщо Церква не може сповняти місії, не може виконувати функції духовного лікаря, то це сприятиме відтоку вірних.

Текст і фото див. тут

Леся ЯСИНЧУК, „Експрес” № 49 (6334) 10 — 17 травня 2012 року